Дихання, яке ми вдихаємо (2025)

На початку 2000-х років у маленькому анатолійському містечку життя десятирічної Есми змінюється назавжди. На хімічному заводі стається вибух, і токсичний дим повільно отруює землю, худобу та все навколо. Батько дівчинки втрачає роботу, і родина, яка й без того ледве зводить кінці з кінцями, опиняється на межі виживання. Есма, яка мріє про школу й дитинство, змушена взяти на себе турботу про молодших братів і хвору бабусю, поки батько намагається заробити хоч якісь гроші, продаючи сир і худобу. Мати в цій історії відсутня, і її немає ні в кадрі, ні в розмовах — це порожнеча, яку всі відчувають, але ніхто не наважується назвати вголос .

Фільм не робить із трагедії видовища. Замість масштабних сцен катастрофи тут панує тиха, повільна руйнація: дим, що повзе полями, загибель тварин, розмови про переїзд, який ніхто не хоче починати. Есма тримається за те, що в неї ще залишилося — за шкільні зошити, за ігри з братами, за надію, що батько нарешті помітить її. Її стосунки з батьком стають серцем історії: він бореться за фізичне виживання родини, вона — за його увагу й за право залишитися дитиною. Для режиссера Шейхмуса Алтуна це не просто соціальна драма, а спроба показати, як невидимі катастрофи — отруєне повітря, бідність, мовчазна провина дорослих — забирають у дітей дитинство швидше, ніж будь-яка видима трагедія .