U.V.F: Підпільні відеофільми (2026)

Фільм побудований як знайдений запис забороненої телевізійної трансляції, яку ніхто не мав побачити. На екрані з'являється силует, що нагадує Макса Гедрума, і попереджає глядача: цю касету не можна перемотувати назад, але можна копіювати й поширювати далі. Після цього починається низка коротких історій, знятих різними режисерами з різних країн, кожна з яких стирає межу між вигадкою та тим, що виглядає як справжній злочин. Серед них — історія повії, яка виявляється серійною вбивцею й розправляється з клієнтом, що прийшов її вбити; знайдений епізод дитячої передачі, де добрий ведучий виявляється причетним до зникнення дітей; анімація про закохану пару зомбі; поліцейський рейд, знятий на натільну камеру, який закінчується загибеллю самого оператора; та спецвипуск про будинок із привидами, де знімальна група стає жертвою вбивці, який позбавляв своїх жертв зору .

Стрічка не намагається бути зв'язною історією з початком і кінцем. Це радше збірка з сімнадцяти фрагментів від десяти режисерів із восьми країн, зібраних під одним дахом — ідеєю про касету, яку краще було б не знаходити . Кожен сегмент несе в собі зерно жаху, але справжній ефект створюється не окремими сюжетами, а самою атмосферою аналогового псування: зернистість зображення, тремтіння камери, раптові обриви запису й відчуття, що ти дивишся щось, призначене не для твоїх очей. Фільм не пропонує глядачеві безпечної позиції спостерігача — він ніби запрошує стати частиною ланцюга поширення, де кожен перегляд робить наступний крок до божевілля неминучим .