Я її добре знав (1965)

Рим, кінотеатр 'Єврочино', 1963 рік. Молоденька білетерка Адріана в оточенні товарок, одягнених у таку ж, як у неї, сріблясту уніформу, в двадцять п'ятий раз тане слідом Анук Еме на екрані, коли Вітторіо Гассман говорить ті слова кохання в кінострічці, яку крутять цього тижня. Випустивши глядачів з останнього сеансу, Адріана виявить біля входу відкрите авто: двоє кумедних хлопців пропонують покататися в ніч. Чому ні, вдома на неї все одно ніхто не чекає. Як на каруселі, автомобілі - один одного шикарніше - будуть змінювати один одного зі швидкістю кулеметної черги. Змінюватимуть один одного хлопці, тільки кожен новий буде все доглянутішим; нічні вогні - тільки все частіше замість жовтих електричних ліхтарів автострад почнуть блимати різнокольорові гірлянди модних дансингів. На радіохвилях, як і раніше, пануватимуть Міна та Жільбер Беко - тільки на зміну твістам прийде естрадна меланхолія. Залишиться незмінно рівним лише стрекотіння кіноплівки - хоча з часом Адріана чутиме його не з проекційної ззаду, а з кінокамери, спрямованої їй в обличчя. Через два роки вона знову опиниться в залі «Єврочині» серед товарок у сріблястих уніформах - тільки на ній буде вже чорно-білий костюм, ніби знятий із найекстравагантнішої з героїнь «Восьми з половиною». І на екрані буде не Анук Еме, а вона – тільки зватимуть її Адрі Астін. Переконавшись у тому, що її життя вдалося, Адріана зробить останній крок...