Далекі голоси, застиглі життя (1988)

Ліверпуль 40-50-х. У день весілля наречена шкодує, що батько не дожив до цього дня. Тато був алкологіком-психопатом, з незрозумілими нападами ніжності міг побити дітей, а потім трепетно ��оберігати їхній сон. Просте і недоступне розумінню життя, просіяне через старі фотографії. Все стає загадковим без натиску: красномовно німі речі і дріб'язкові пісні про головне. Під них ми благополучно проспали половину життя. Який сенс все це показувати і цькувати душу? Девіс акуратно відшаровує пісні від людей, які їх виконували. Він показує, що музика, до якої герої прикипіли всією душею, не має жодного відношення до того, що відбувається з їхніми життями. Раз потягнувши за одну нитку, Девіс зачепив якийсь важливий нерв. І от уже разом з піснями від прожитих життів відвалюються слова, розмови, голоси, інтонації. Ми стоїмо в порожньому будинку, де досі гуляє чиясь луна. Ефект дежа вю натякає на те, що тебе теж тут ніколи не буде. Усього через кілька років з цієї атмосфери виросте музика «Бітлз», і світ зміниться назавжди.